Я пишу це не від імені уряду. Не від імені армії. Не від імені тих, хто вже при владі й хоче більше влади.
Я пишу це тому, що мовчати більше неможливо.
Я дивлюсь на карту — і бачу не держави. Я бачу клітки. Красиво намальовані, з назвами і прапорами, але клітки.
Литва тримає цілі народи за сировину для своїх фабрик.
Польща малює кордони так, щоб сусідні нації ніколи не мали власного голосу.
Туреччина за маскою братів вбиває та катує.
Індія будує федерацію, де одні федерати рівніші за інших.
Аргентина та Чилі розігрують ту ж п'єсу на іншому континенті — ресурси течуть нагору, злидні залишаються на місці.
І серед них — мій народ.
Скрізь одна схема: великі беруть, маленькі мовчать. Хто говорить — стає терористом. Я не оголошую себе терористом. Я оголошую себе людиною, якій набридло.
Я пропоную Альянс Вільних Народів — не армію й не партію. Мережу. Угоду між тими, кого не запитали, коли ділили карту світу.
Кожен народ, кожна держава, кожен рух, що підписує цей Пакт, бере на себе три зобов'язання.
Перше — координація. Більше жодних самотніх повстань, що гинуть по одному. Операції — спільні. Коли один б'є, решта тримає фланги.
Друге — бойкот. Системний і безжалісний. Жодного товару з рук гегемона. Жодного рукостискання на дипломатичних прийомах. Жодної секунди роботи на їх фабриках. Економіка — це кров режиму. Я перетискаю артерії — і прошу вас зробити те саме.
Третє — політичний фронт. Я визнаю уряди у вигнанні. Я блокуватиму гегемонів у міжнародних організаціях — особисто, своїм голосом, своєю присутністю. Кожна трибуна, яку я отримаю — я віддам тим, кому вона потрібна більше, ніж мені.
Я не прийшов сюди за помстою. Я прийшов будувати.
Я вірю в демократію — єдину систему, де влада боїться народу, а не навпаки. Стабільність без свободи — це цвинтар з охороною. Я не хочу такої стабільності.
Я вірю в превентивну дипломатію — я завжди спробую зупинити конфлікт до того, як він почнеться. Але я знаю: дипломатія без сили — це прохання. А я більше не прошу.
Я вірю у взаємну повагу — кордони народів для мене священні. Ніхто з тих, хто підпише цей Пакт, не отримає землі союзника в нагороду. Ніхто й ніколи. Це не умова на переговорах — це межа, яку ми не маємо переходити.
Ніхто не обіцяє легкого шляху.
Спочатку — вони думатимуть, що контролюють ситуацію. Вони помиляться.
Потім — тиск. Їхні економіки почнуть тріщати. Їхні союзники почнуть вагатися. Їхні вулиці почнуть говорити те, що ми давно говоримо пошепки.
Потім — момент. Він настане — не однаковий для всіх і не одночасно. Але він настане. І тоді Альянс стоятиме поруч, поки новий прапор піднімається над звільненою столицею.
І нарешті — новий світ. Не черговий порядок, де одні рівніші за інших.
Якщо ти читаєш це — ти вже знаєш, чи твій народ вільний.
Якщо так — я прошу тебе стати поруч не заради себе, а заради тих, кому ще ні.
Якщо ні — знай: ти не один. Я вже тут. Я вже будую. І я не зупинюсь, поки остання колонія не стане державою, а остання держава-в'язниця не відчинить свої двері.
Василь Симоненко
«На цвинтарі розстріляних ілюзій»
Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд,
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд!