Заглядаючи в сотий, якщо не в тисячний раз, в це кляте дзеркало я так й не міг зрозуміти який я, яким мене бачать люді зі сторони. Це питання виникало в мене хіба не кожен день, наповнюючи мої нутрощі неприємним відчуттям, яке змушувало рівень кортизолу в моїй крові підскакувати, хоча наче нічого жахливого прям й не сталося.
Кожен раз, коли я заглядав в дзеркало, я знаходив для себе інші варіанти того, яким я можу виглядати для людей зі сторони. Звісно ж, результат залежав від зовнішніх чинників, як ото чи наступив мені хтось на ногу в автобусі, або чи смачно я поїв, ну і так далі. Але це не скасовує того факту, що все ж таки я ніколи не міг знайти конкретної відповіді на своє запитання — «хто я? Як я виглядаю? Як мене бачать зі сторони люди? Який я, Господи, є справжній?».
Іноді мені взагалі здавалось, що я наче якась цибулина, яка по факту-то й немає чіткого ядра. Я маю просто шари, котрі якось характеризують мене. Чіткої основи немає, є лише певні шари, котрі просто чергуються в залежності від якихось певних обставин.
Я знову й знову дивився в дзеркало, шукаючи хоч щось стабільне, справжнє. Але бачив лише чергову версію себе іноді десь кращу, іноді й гіршу. Завжди іншу. Дзеркало нічого не пояснювало. Ці американські гірки будуть знову й знову водити мене по тій самій петлі, зводячи з розуму.
І, мабуть, завтра я знову запитаю себе те саме.